про горювання...

"Для того, щоб виплакати горе,

 треба сто годин плачу...."

Сильні емоції, пережиті, коли ми втрачаємо близьких,  називаються горем. Горе - процес необхідний, і його не можна вважати проявом слабкості, оскільки це спосіб, за допомогою якого людина відновлюється після відчутної втрати.

 Горювання - це процес, за допомогою якого людина працює з болем втрати, знову знаходячи відчуття рівноваги і повноти життя.

Знайшла сьогодні на Фейсбуку замітку на сторінці у психолога, психотерапевта з Лисичанська Ірини Стуканьової. Поміщаю її тут мовою оригіналу. 

О горевании.

Горевание — это место, куда внутри себя могу зайти только я.

Заходя в это свое внутреннее пространство, мне иногда кажется, что я могу оттуда не выйти…

Мне легче, когда я знаю, что рядом со мной есть люди, которые переживают за меня и не мешают мне просто быть в этом своем пространстве горя.

Но все равно, внутри горевания, я остаюсь наедине со своими внутренними демонами, болью от потери, горькими слезами и камнем в груди.

Горевание — это пространство внутреннего ада, не достав дна которого, невозможно оттолкнуться, что бы снова полностью вынырнуть в мир.

В горевании, невозможно знать заранее на сколько глубок этот ад, где его дно и сколько времени нужно проделывать работу по прощанию со своими иллюзиями и надеждами, по перебиранию своего прошлого, что бы отделить то, что может остаться лишь воспоминаниями, от того, что является моими истинными ценностями.

Горевание — это искренний диалог самой с собой, обращение к себе, поиск внутренней правды, оплакивание тех мест, от которых оторваны надежды иллюзии и ожидания.

Самые поддерживающие и одновременно самые болезненные слова в горевании: «это уже произошло. это уже произошло в реальности. это уже произошло со мной».

Это маленькая внутренняя смерть, которую можно только принять, проживать и оплакивать ее.

Но я знаю, что только погрузившись в глубины этого ада до конца, возможно нащупать дно и оттолкнуться наверх.

Я знаю, что погружаться вниз возможно только тогда, когда я несу в себе достаточно ресурсов, которые погружают меня на глубину горя. И в этом погружении, как у ныряльщиков из фильма «Голубая бездна», есть только одна страховка, только одна нить, позволяющая ориентироваться в этом пространстве — вера, что это когда-нибудь закончится и я стану сильнее (с)

автор Аляева Ксения

Втрачати  рідних або близьких  завжди важко. Ніколи не знаєш наперед, наскільки це боляче. Однак будь-яке горе рано чи пізно починає відчуватися не так гостро –  у нього, відповідно до теорії психіатра Елізабет Кюблер-Росс, є п'ять етапів, котрі послідовно змінюють один одного.

Деякі дослідники розширюють число етапів до десяти, інші, навпаки, урізують до трьох. Нижче наведений «компромісний» варіант з чотирьох етапів.

Перший етап:          шок і заперечення
Другий етап:           біль і почуття провини

Третій етап:           гнів, розчарування і гіркота

Четвертий етап:  прийняття ситуації і відчуття полегшення

«Одного разу вирішили провести конкурс, щоб знайти найбільш люблячу та найбільш турботливу дитину. 

Переможцем став чотирирічний хлопчик,  сусід якого, перестарілий чоловік нещодавно втратив свою дружину. 

Коли хлопчик побачив, що старий плаче, він підійшов до нього у дворі, заліз на коліна і просто сидів там. 

Коли мама потім запитала його, що він сказав дядечкові, хлопчик відповів:

 - Нічого. Я просто допомагав йому плакати ».

  

Сучасна притча з сайту Геннадія Павленко